Віктор Микита. Закарпатська ОВА
РИНОК ДЛЯ ЗАКАРПАТСЬКОЇ СОЛІ Є

Віктор Микита, начальник Закарпатської ОВА, переконаний, що регіон має перспективи для повного запуску виробництва солі на Закарпатті.

Щоб налагодити інфраструктуру, провести дорозвідку родовища, доробити прохід, потрібен ще рік. Інвестор вклав уже порядка 170 мільйонів гривень у цей проєкт. Наразі вони добувають близько 45 тон технічної солі на добу. За необхідності, можуть збільшувати цифру до 200 тон, це виходить 600 тон суміші для посипання доріг. Якщо рахувати в обсягах країни, то цього вистачить Закарпаттю для себе і сусідів (суміжних із Закарпаттям регіонів). Але така кількість технічної солі не покриє усіх потреб країни.

Своя сіль Україні потрібна, як і взагалі будь-які свої ресурси. Тим більше, вона потрібна регіону: це — податки та робочі місця. Але законодавство нині не враховує захисту вітчизняного виробника. Може це й правильно, бо немає часу та ресурсів на довгострокові проєкти, нам потрібна сіль уже й сьогодні. Її поставляють із африканських країн, я так розумію, зерновим коридором на зворотньому шляху в порти Одеси. Вартість — 2,5 тисячі гривень за тону. До війни вартість технічної солі з “Артемсолі” складала 1,5 тисячі гривень. Коли в перший рік війни не було узагалі ніякої солі, ми завозили її з Польщі, її ціна сягала 7-9 тисяч гривень за тону. Вартість закарпатської солі з Буштинського родовища наразі становить 3 тисячі гривень. Але якість — на порядок вища за африканську: виробник проводив експертизи, вона чудово розчиняється. Тому закарпатську сіль купуватимуть. Плюс, якщо врахувати логістику, то сіль, яка поступає в порти, десь там на півдні країни й освоюватиметься, а ми своєю зможемо закривати потреби заходу та центру.

Ринок є. Він більш-менш справедливий. Перспективи у нас є, дай Боже, щоб були обсяги, щоб ми могли подавити імпортера та працювати.

Як вкладається в цю іміджеву для Закарпаття соляну історію регіональна влада — допомагаєте розвивати родовище?

Тут стратегія розділяється, адже ми повинні, перш за все, фінансувати ЗСУ. Хтось кричить: “Дрони! Давайте уже і сьогодні!” Власне, якщо ми дійсно ближчим часом виходимо на адмінкордони і для цього нині необхідно кинути все, щоб ми перемогли, то саме так і варто зробити — все на дрони. Але якщо ми розуміємо, що війна — надовго, то потрібно формувати економіку. І вкладати у виробництво. Тоді постійно матимемо гроші на дрони. Утім, більшість кричить: “Дрони, дрони!”. І це створює певне напруження в суспільстві, не дає органам місцевого самоврядування та регіональній владі на місцях закладати якісь кошти в довгострокові проєкти. А такі речі важливо сьогодні робити в країні.

Тут важко знайти правильне рішення: коли я на Закарпатті три тижні, мені хочеться якнайбільше допомагати інвесторам, щоб регіон економічно розвивався. Коли на тиждень їду на фронт і розмовляю з хлопцями, хочеться віддати їм усе, що у нас є. Ця можливість їздити дає можливість формувати пріоритети в області. Тому ми, як регіональна влада, передаємо все на ЗСУ, а з інвесторами працюємо, як “інвест-няні”: допомагаємо налагодити контакти, комунікацію з органами місцевого самоврядування, правоохоронними органами, вирішуємо питання реєстрації, юридичної підтримки, земельні питання тощо.