Зупинити чи попередити подальше подорожчання на ринку мінеральних добрив вже неможливо
З цією тезою погодиться більшість операторів ринку. Особливо чітко це розуміють експортери добрив (в Україні ними традиційно є самі виробники).
У 2004 р. ціни на всі добрива у світі досягли максимальних, у деяких країнах просто-таки неймовірних висот. Навіть найбільш забезпечені американські фермери відмовляються від дорогих добрив, більше купуючи доступні навіть в тих країнах, звідки раніше в США товари ніколи не поставлялися. Назвати таку ситуацію критичної для аграріїв не можна. Це закономірно, з огляду на постійно зростаючі ціни на газ і нафту, подорожчання фрахту. Тим паче, що світове споживання добрив щорічно збільшується на 15-20 %. Хоча зростання споживання більше стосується країн, де добрива виробляються, щоправда, треба відзначити, що їхній ринок досяг високого рівня розвитку. У багатьох країнах проводяться тендери, в Азії більшість тендерів – державні. Це означає, що забезпечення добрив не просто стосується бюджетної сфери держав, але й стає питанням державного значення.
Це розуміють і постачальники (читай трейдери) і виробники. Причому українську владу також хвилює ця тема. Щорічно розробляються програми щодо забезпечення села мінеральними добривами. У програмах беруть участь усі виробники, без ефективного державного регулювання це питання вирішити неможливо, а тому підключаються і Мінагрополітики, і Мінпромполітики і Міністерство економіки.
Назвати українські програми допомоги селу досконалими поки не можна, та й у найближчому майбутньому більшість проблем вирішити буде неможливо. Особливо гостро полеміка ведеться між «хазяїнами» заводів (вони в основному приватні) і Державним апаратом. На жаль, кредитні програми стабільно не працюють, зафіксувати ціну в умовах ринкової економіки – значить наражати себе на масу критики з приводу адміністрування. Легше, звичайно, встановити квоти, але в наших умовах потім складно повернути гроші за добрива.
Заводи експортують свою продукцію головним чином після передоплати. Швидка оборотність засобів дозволяє отримувати кошти на відновлення виробничої бази, що дозволяє уникнути зупинки виробництва, і закуповувати недешеву сировину, виплачувати зарплати і здійснювати поточні ремонти.
Відзначимо, що за час незалежності в Україні сформувалася чітко налагоджена система постачання добрив на експорт. Так, карбамід продається за 10-12 днів до його відвантаження в порту. Левова частка припадає на поставки на умовах FOB порт Південний. Відвантаження здійснюються вагонними партіями цілими потягами, що включаються в графік руху „Укрзалізниці” завчасно (за 7-10 днів). До цього моменту повинні бути готові експортні документи і сформовані партії. За якістю і кількістю поставленого в порт товару стежать сюрвеєри (міжнародні експерти). У порту також є алгоритм і черговість розвантаження вагонів, оформлення митних документів, коносаментів і самої перевалки вантажів.
Вантаж, що відпливає з порту Південний, уже перевірений, застрахований і у більшості випадків має кінцевого покупця.
Цей механізм відвантаження продукції набагато складніший, ніж видається насправді. Найменші затримки з оформленням документів або відвантаженням призводять до втрати авторитету експортера, інколи і товару.
Так, у 2002-2003 рр. було два випадки відвантаження аміачної селітри в несприятливі погодні умови в порту (шторм). Вода, що потрапила через відкриті люки трюму, намочила селітру, яка після доставки в Китай (у першому випадку) і в Бразилію (у другому) «злежалася» – в трюмах вже прийшов бетон. Втрати трейдера були колосальні, до них додалася ще й втрата авторитету виробника, яку не зрівняти з судовими витратами і штрафами. У результаті ні Китай, ні Бразилія тепер українську селітру не купують ні за які гроші.
Селітра з України не може потрапити в Європу та США через антидемпінгові обмеження, а втрата таких двох ринків фактично поставила її в список експортних товарів, що важко продати.
Таким чином, експорт добрив – це чітко налагоджений механізм. Якщо сьогодні ми пишаємося своєю хімічною промисловістю, то перешкоди в цьому механізмі зможуть поставити українську хімію „на коліна”. Після чого російські і білоруські виробники швидко займуть ринкову нішу, яку так важко відвоювати.
З іншої боку, українські аграрії потребують значної кількості добрив. Незважаючи на складності в економіці, аграрний бізнес в Україні пріоритетний і може стати перспективним для вітчизняних виробників добрив.
На сьогодні головними причинами небажання українських виробників співпрацювати з нестабільним аграрним сектором є низька платоспроможність, відсутність гарантій закупівель, вразлива сезонність попиту. Однак, мабуть, найголовніше – недостатньо розвинута інфраструктура збуту. Фактично лише черкаський „Азот” має налагоджену структуру регіональних складів (і то в центральних та південних регіонах). Інші виробники навіть не піклувалися про подібне, віддаючи все в руки хімічних трейдерів (ділерів).
Переважно саме ділери і „грають” на щорічному „сезонному” підвищенні цін. Крім того, лише черкаське підприємство спромоглося організувати рекламу добрив (тим самим забезпечивши їхній продаж всім виробникам). Розглянемо причини такого стану.
По-перше, виробники в радянські часи могли собі гарантувати продаж добрив на обл- та райсільгоспхімії. Тому й працювали за державними замовленнями (планова економіка). У тих умовах маркетинг був не потрібним. Звичайно відділи збуту працювали з десятком „сільгоспхімій”, не переймаючись ні цінами, ні попитом. У нинішніх умовах це вилилося в неготовність виробників до ринкових стосунків.
По-друге, після розвалу Союзу українське село занепало до такого стану, що про добрива майже ніхто й не згадував. Тому попит на внутрішньому ринку наблизився до нуля. Після цього, заради збереження виробництва, підприємства почали активний експорт. Слід зазначити, що частина українського виробництва й за часів Союзу працювала на експорт. Однак, в ті роки виробники змушені були заново налагоджувати зв'язки з трейдерами, споживачами. Можливо, саме це й спричинило ряд помилкових дій, що викликали хвилю антидемпінгових розслідувань в розвинутих країнах. Тим не менш, вітчизняне виробництво вже орієнтувалося не на український попит, а на світову кон'юнктуру.
По-третє, в перші роки незалежності успішно розвалилась інфраструктура збуту, налагоджена облсільгоспхімією, було втрачено складські потужності, спочатку зникли оборотні кошти, а потім і самі підприємства. Вижили фактично одиниці.
По-четверте, саме село пережило низку перетворень. Марно шукаючи господаря серед збіднілого селянства, земля так і не змогла перейти в приватні руки. Техніка зношувалася, сівозміни не дотримувалися, внесення добрив відбувалося за залишковим принципом і носило періодичний характер і то не в кожного господаря. Головне, до речі, питання власності в самих підприємствах не було добре врегульоване, як результат – принципів вільного кредитування не дотримувалися. Різноманіття видів власності на засоби виробництва відокремило село від того економічного розвитку, що сталося в промисловому виробництві. Виникло питання фінансового забезпечення села.
По-п'яте, на даний момент ні в держави, ні у виробників, ні у селян немає чіткого алгоритму дій. Всі плани спонтанні. Питання про забезпечення села мінеральними добривами вирішуються занадто пізно, тому й породжують багато проблем. Жодного стратегічного планування в Україні не спостерігається. Усі дії координують посадовці на рівні віце-прем'єра, втілення у життя програм здійснюють міністерства, а контроль за їхнім виконанням, а головне – відповідальність сторін, та питання, що неможливо вирішити, покладаються як на державні контролюючі органи, так і на координаційні.
Що стосується власне українського сільського господарства, то, навіть не вдаючись в загальноекономічні показники розвитку агросектору, можна сказати наступне. Україна займає важливе геополітичне положення, виконує функції транзитної держави та має колосальний потенціал промислового та аграрного сектору. По суті, сільське господарство завжди займало другу позицію серед найважливіших експортних галузей (після металургії). Кожен рік Україна поступово все більше співпрацює в світовому економічному просторі, стаючи частиною глобального економічного механізму як в торгівлі, так і в фінансовому секторі. Це означає, що рівень виробничих витрат в Україні наближується до світового. Тут слід зазначити, що Україна має індустріальну економіку, яка ще не набула рівня інформаційно-технологічної. Таким чином працюють закони Міля абсолютних та відносних переваг в зовнішній торгівлі. Це означає, що при подорожчанні енергоносіїв на світовому ринку, кінцева продукція також дорожчає, абсолютна перевага залишається за тою країною, що має більш дешеві енергоносії.
На прикладі аміачної селітри це виглядає так: Україна та Росія виробляють селітру, однак через більш дешеві ресурси Росія може продавати селітри набагато дешевше, успішно конкуруючи з українськими виробниками на території України, навіть коли б було мито та ПДВ. Це та причина, за якою виробники селітри в Україні завжди перейматимуться зменшенням собівартості селітри в Україні, щоб мати змогу конкурувати.
З іншого боку, Україна, при великих площах сільськогосподарських угідь, має найнижчу в Європі врожайність по стратегічних продуктах. З цього приводу ми можемо посперечатися лише з Росією. Покращити врожайність можна за допомогою підвищення культури агротехніки, покращанням насіннєвого матеріалу та внесенням добрив. При чому, якщо навіть виконати перші дві умови, то доведення до норм внесення добрив дасть ефект, що перекриє всі інші заходи. Це добре відомо тим господарям, які вже орієнтуються на сучасні технології вирощування культур та потенційним інвесторам.
На даний момент низька врожайність – першопричина високої собівартості. Аграрії на неродючих землях не можуть собі дозволити деякі види комбайнів, що стають нерентабельні при низьких врожаях. У кінцевому результаті висока собівартість не дає змоги отримати нормальні прибутки, а конкурентні витрати витягують гроші з кишені агровиробників. Це відображається на становищі української агропродукції на ринку України та світу. Таким чином, зростання споживання мінеральних добрив в Україні неминуче. Якщо оцінювати нинішні обсяги споживання, то вони в 8-10 разів нижчі за норми (в середньому по Україні). Таким чином, потенційний ринок добрив в Україні настільки місткий, що навіть теперішній рівень виробництва не задовольнить його потреби. Тому навіть імпорт добрив не зарадить українським аграріям.
Але на даному етапі стоїть питання врегулювання відносин між споживачами та виробниками мінеральних добрив. Можливо, одним із виходів з нинішнього конфлікту (експортна орієнтація вітчизняних виробників добрив при потенційному внутрішньому попиті) могли б стати цільові регіональні закупки. Так, наприклад, кожен бажаючий купити мінеральні добрива може подати у відповідний координаційний орган (представництво в регіоні) заявку на чітко обумовлену кількість добрив, яку він здатен купити за ринкову ціну. Ціна (діапазон цін) при цьому корегується спільно із виробником, за умови надання знижки через „роботу під замовлення”. З одного боку, виробнику гарантується завантаження виробництва, з іншого – аграрію наявність товару. Незаявлена кількість товару купляється за ринковою ціною.
Звичайно, не вирішуються проблема із регіональними складами, фінансовим забезпеченням та гарантіями якості продукції. Частину ризику на себе може взяти Держава, роблячи гарантовані закупки в міжсезоння (не для виробників добрив, а для аграріїв), беручи на себе частину кредитних ризиків (облігаціями, векселями іншими гарантіями або цінними паперами) та знаходячи можливості зберігання добрив.
Фактично, наведені ціни майже відповідають рівню світових цін. Зазначимо лише, що фосфорні та калійні добрива Україна переважно імпортує, а власне виробництво NPK лише налагоджується.
Дмитро ГОРДІЙЧУК, «Агро Перспектива»
