На тлі зовнішньоекономічних успіхів у продажу продукції АПК на світових ринках Україна все частіше відчуває слабкість і певне розбалансування внутрішнього ринку продовольства.
Продовольча політика має передбачати гармонізацію інтересів національної економіки та агропромислового сектору, позицію і роль держави, регіональних структур у розв’язанні проблем продовольчого забезпечення населення.
Однією з гострих проблем сучасності є продовольче забезпечення населення. Кожна країна розв’язує цю проблему відповідно до власних національних можливостей. Одні орієнтуються на шлях самозабезпечення продовольством, інші надають перевагу імпорту продовольства, а ще інші уміло поєднують обидва шляхи. Визначальним тут є одне - наявність у країні об’єктивних умов для задоволення національних потреб у продовольстві за рахунок мобілізації всіх можливих джерел одержання продовольства власного виробництва.
Спільною рисою, яка визначає позицію тої чи іншої країни в сучасному продовольчому забезпеченні, є розуміння того, що, з одного боку, держава, яка має достатній продовольчий фонд, може міцно і впевнено себе почувати в сучасному глобалізованому світі, і, з другого боку, як правило, перевагу експорту продовольства надають ті економічно розвинуті країни, в яких ефективно діє внутрішній продовольчий ринок, значить є надлишки продовольства, які можна і потрібно експортувати. При цьому ознакою ефективного функціонування внутрішнього ринку продовольства вважається його не лише фізична, а головне - економічна доступність відповідно до прийнятих у країні раціональних (науково-обґрунтованих) норм харчування. Ця обставина є фундаментальною в протистоянні імпорту продовольства та захисті власних виробників. Економічно розвинуті країни саме з цього приводу встановили так звані граничні межі імпорту продовольства, недотримання яких може спричинити пришвидшення згортання власного виробництва, що, своєю чергою, викличе серйозні макроекономічні диспропорції. Щоби цьому запобігти, країна формує і неухильно витримує власну національну продовольчу політику. Аби не допустити гостроту в забезпеченні продовольством, що може призвести до продовольчої небезпеки, держава через свої управлінські структури повинна моніторити найголовніші елементи продовольчої політики:
— співвідношення між власним виробництвом та імпортом продовольства як критерій залежності (незалежності) продовольчого забезпечення від імпортних поставок;
— динаміку фізичної та економічної доступності продовольства як критерій достатності харчування;
— відповідність пропозиції продовольства купівельній спроможності населення як ознаку ефективного внутрішнього ринку;
— наявність і достатність стратегічних і оперативних запасів продовольства, що є одним із головних факторів продовольчої безпеки.
Відтак, під продовольчою політикою держави слід розуміти здатність уряду та регіональних управлінських структур постійно підтримувати баланс між попитом і пропозицією на продовольство незалежно від об’єктивних та суб’єктивних причин розвитку національної економіки. Продовольча політика має передбачати гармонізацію інтересів національної економіки та агропромислового сектору, позицію і роль держави, регіональних структур у розв’язанні проблем продовольчого забезпечення населення.
У продовольчій політиці розвинутих країн чітко визначилась така пріоритетна для сучасності тріада: споживання продуктів харчування має відповідати нормам здорового харчування - коливання за цим критерієм між окремими групами населення має бути мінімальним - імпорт продовольства має обмежуватись. Ще однією визначальною рисою є те, що підвищення доходів населення, в чому чимала роль належить державі, сприяє скороченню частки витрат на харчування.
Політика відсутності
Якщо керуватись цими принципово важливими засадничими вимогами до продовольчої політики, то маємо всі підстави стверджувати, що запропонований Програмою діяльності Кабінету Міністрів України розділ «Нова продовольча політика» (див. Постанову Верховної Ради України № 26-VIII від 11 грудня 2014 року) аж ніяк цьому не відповідає. Складається враження, що розробники цього розділу або не розуміють суті продовольчої політики, або ж пішли шляхом набору ходових фраз, не маючи прямого впливу на продовольче забезпечення населення.
От у чому не можна суперечити, це в орієнтації уряду на подальше інтенсивне нарощування експорту для утвердження лідерства на світовому продовольчому ринку. Між тим, на тлі зовнішньоекономічних успіхів у продажу продукції АПК на світових ринках Україна все частіше відчуває слабкість і певне розбалансування внутрішнього ринку продовольства.
До того ж, події нинішнього періоду, пов’язані з бойовими діями на сході України, показали, що в країні продовольча політика як така відсутня. Продовольчим забезпеченням армії переймається не держава, а населення, волонтери. У країні повною мірою проявила себе надзвичайна продовольча ситуація, забезпечення життєвоважливими харчовими продуктами відповідно до норми споживання стало загрозою на частині території, де проживає понад 4 мільйони осіб і де сконцентровано сотні тисяч військових. До того слід додати і наступне. Нині в Україні 3,6 млн пенсіонерів перебувають за межею бідності. У країні, за різними джерелами, налічують 2,5–3 млн бідняків. Міграційні процеси, що викликані війною на сході країни, загострили ситуацію з продовольчим забезпеченням населення в тих областях і регіонах, куди переїхали (хоча й тимчасово) кримчани, луганчани та донеччани. А загалом у стані продовольчої безпеки в Україні себе почуває лише 16% населення, в той час як у європейських країнах цей показник становить 80–85%.
Уже цей факт переконує, що в Україні мають бути вжиті заходи спеціального державного реагування і регулювання, тобто має бути опрацьована чітка і всім зрозуміла продовольча політика для особливого періоду надзвичайної ситуації.
Продовольче забезпечення населення на рівні нормального харчування хоч і визначено пріоритетом, але так і не стало програмою дій жодного уряду. Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», це Про нього просто забули. В той же час був поданий на розгляд Верховної Ради України проект закону «Про продовольчу безпеку України», який так і загубився в тенетах законодавчого органу.
Чи не є це яскравим свідченням байдужості до такого життєво важливого питання як продовольче забезпечення населення. Власне, через відсутність державної продовольчої політики Україна опинилась на порозі, коли все більше ознак набуває голодування, коли платоспроможність населення упала до катастрофічного рівня, коли країна все відчутніше набуває ознак імпортозалежної, а саме харчування не відповідає елементарним вимогам здорового організму. Натомість, Україна з року в рік нарощує експорт (зерна, олії, соняшнику) і тим самим збіднює внутрішній ринок продовольства.
З історії питання
Щоб у цьому переконатись, достатньо звернутись до офіційного джерела «Сільське господарство України 2013 рік». Ось тільки деякий вибірковий фактаж.
У 1990 р. енергетична складова середньодобового споживання населенням України становила 3597 ккал, що майже відповідало науково обґрунтованій нормі. При цьому протеїну тоді споживали 105,3 г. У 2013 р. калорійність добового раціону зменшилась на 18% і становила лише 2969 ккал, тобто на 628 ккал менше при скороченні забезпечення протеїном на 15%, тобто до 90,4 г. За цей же період споживання молока і молочних продуктів зменшилось на 41%, цукру - на 26%, хліба і хлібобулочних виробів - на 24%, м’яса і м’ясопродуктів - на 18%, риби і рибопродуктів - на 17%. Якщо у 1990 р. з родинного бюджету витрачалось 35% коштів, то тепер пересічна українська сім’я змушена витрачати 62%. Таким чином, енергетична насиченість 1% витрат на харчування зменшилась із 119 ккал до 47 ккал, або у 2,3 рази.
Такий разючий спад зумовлений двома суб’єктивними причинами. Перша й основна - за відсутності державної продовольчої політики в Україні ніяк не ствердиться істина, за якою продовольче забезпечення населення є прямою функцією харчової промисловості, бо сільське господарство виробляє сировину, яка і перш ніж стати продовольством, має пройти відповідну промислову переробку. Відсутність з боку держави елементарних функцій у продовольчому забезпеченні і є першою причиною. Так, за 1990–2013 рр. безпосередньо в сільському господарстві виробництво м’яса в забійній вазі скоротилось на 45%, а молока - на 47%. Приблизно в таких же пропорціях зменшилось і виробництво харчовою промисловістю молочних і м’ясних продуктів. Молочне і м’ясне скотарство нині в Україні стали галузями, що перебувають у стані послідовного згортання. Про це переконливо свідчить скорочення поголів’я великої рогатої худоби і корів насамперед в аграрних підприємствах (відповідно у 7 і 9 разів за період 1990–2013 рр). Тепер основними виробниками молока і відгодівлі худоби стали особисті селянські господарства (відповідно 70 і 50%), хоча й тут спостерігається нарощування спаду.
Зокрема, лише за останні 4 роки щорічно в селянських господарствах вирізували 95 тис. голів великої рогатої худоби, в т.ч. 20 тис. корів. Якщо держава не додумається вмотивувати вільний продаж продукції скотарства селянами, то це буде черговий удар по цій життєвоважливій галузі. Не можна не наголосити на тому, що дистанціювання держави від проблеми продовольчого забезпечення населення і стало тим мотиватором, що відкрив зелене світло для виробництва високоліквідних культур і підриву на цій основі економічної бази розвитку тваринництва. Не є секретом, що за період 1990–2013 рр. заради високих прибутків на зовнішніх ринках в аграрних підприємствах посіви технічних культур, зокрема соняшнику, сої та ріпаку, збільшили, відповідно, у 3, 11 і 15 разів, тоді коли основу розвитку того ж скотарства просто-таки підірвали: посіви цукрових буряків і кормових культур зменшили у 5 разів. Скорочення виробництва цукрових буряків просто підірвали основу розвитку скотарства, бо з цієї культури для годівлі одержують 62% гички, 80% жому і 1,5% меляси.
Зрозуміло, що за таких обставин сподіватись на зростання власного виробництва продовольства - марна справа. І навіть імпорт цьому не зарадить, хоча в 2013 порівняно з 2005 в Україну було імпортовано в 2,2 рази більше готової харчової продукції, у 3,8 рази більше продуктів тваринного походження. На імпорт сільськогосподарської і продовольчої продукції за ці роки було витрачено майже по 7 млрд USD у рік. У тому ж 2013 році на зовнішніх ринках продаж зерна на 6,3 млрд USD, а на імпорт продовольства втратили на 11% більше. Отже, така аграрна, а в ній і продовольча політика перевагу надає інвестуванню не власного, а зарубіжного виробництва продовольства.
Державна продовольча політика аж ніяк не може бути ізольованою від тих тенденцій, які чітко вимальовуються на світовому ринку. На цьому слід наголосити особливо, бо надання переваги експорту сировинних ресурсів з країни не лише суперечить можливостям внутрішнього ринку, а й у сучасних умовах стає певною загрозою. Йдеться про те, що на світовому ринку відчутно знижуються ціни на зерно (продовольче і фуражне), соняшник, ріпак та сою. Водночас спостерігається зростання цін на яловичину, свинину, вершкове масло, сири, сухе молоко, якраз на ті види, які в нас під загрозою скорочення.
Другою суб’єктивною причиною різкого спаду продовольчого забезпечення населення є цілковите усунення держави від формування засад внутрішньої продовольчої політики. Йдеться, передусім, про відсутність у країні хоча би наближених розрахунків скільки потрібно продовольства за фізіологічними та обґрунтованими нормами харчування, якою має бути гранична межа імпорту продовольства, на скільки платоспроможний попит (зокрема мінімальна пенсія і зарплата) є такими, що відповідають хоча би прожитковому мінімуму, чи можна в цій ситуації й надалі дистанціюватись від ціноутворення на сільськогосподарську продукцію та продовольство і чи взагалі можна в сучасних умовах відмовитися від регулювання продовольчих цін і державних закупівель сировини та продовольства.
Посилання на те, що все це суперечить основам ринкової економіки, є недоречним, бо, по-перше, в жодній країні, і зокрема економічно розвинутій, держава не стоїть осторонь від проблеми продовольчого забезпечення, а значить здійснює регулювання ринку продовольства. По-друге, в сучасних умовах соціально-економічного розвитку, коли особливо загострилась продовольча проблема, просто не можна обійтись без державного регулювання внутрішнього ринку продовольства. І в цьому аспекті не слід забувати про одну істину: неконтрольована експансія в агропродовольчий сектор так званого агробізнесу поки що, крім власної наживи, нічого позитивного для розвитку аграрного ринку не дала - кінцева ціна на продовольство настільки стрімко зростає, що купівельна спроможність населення стає просто критичною. Якщо ще 10 років тому вартість споживчого кошика в Україні (а він розрахований за мінімальними нормами споживання) становила 182,4 грн на місяць, то у 2013 вона зросла до 963 грн, а це вже становить 86% прожиткового мінімуму. Важливо зазначити, що в даному випадку йдеться лише про одну частину прожиткового мінімуму - харчування. Це означає, що за сучасних умов функціонування внутрішнього ринку лише на харчування слід витратити майже 80% мінімальної зарплати.
Потреба радикальної переорієнтації в питаннях продовольчого забезпечення населення обумовлена значною мірою тим, що в країні свідомо чи ні, але взято курс на знищення багатогалузевого сільського господарства і перетворення даної галузі виключно у придаток зовнішнього ринку. Уже знищено такі традиційно українські галузі, як льонарство, хмелярство, на межі занепаду перебуває буряківництво, ліквідовано практично великотоварне виробництво картоплі й овочів, у більшості аграрних підприємств уже немає скотарства, вівчарства, свинарства. Зовнішній ринок поглинає вже половину українського зерна, унаслідок чого загострюється ситуація на внутрішньому ринку зерна та зернопродуктів.
А це все ставить під загрозу функціонування національної харчової промисловості. Лише за 2011–2013 рр. в Україні зменшено виробництво яловичини і свинини, сирів і маргарину, хліба й хлібобулочних виробів, борошна та бурякового цукру. Звичайно, все це компенсується імпортом, аби підтримати той мізерний рівень споживання продовольства, який досі маємо.
Забезпечення
У нас досить цікаво трактується проблема продовольчого забезпечення. Навіть у згаданій урядовій програмі суть продовольчої політики зводять виключно до сільського господарства, наче нікому не відомо, що у продовольчому забезпеченні населення значна і головна роль належить харчовій промисловості. І від того, наскільки харчова промисловість мотивує виробництво цієї сировини, залежить і ціна, і якість, і асортимент продовольства. Між тим, сільське господарство через бурхливий розвиток агробізнесу все більше опиняється в лещатах тих, хто на цьому заробляє. З одного боку, це промислові підприємства й бізнесові структури, що покликані забезпечити потреби сільського господарства в ресурсах і послугах промислового походження. З другого боку, це промислові підприємства, що переробляють сільськогосподарську сировину. Їх монопольне положення дозволяє їм диктувати ціни, які в більшості випадків не забезпечують рентабельність виробництва сировини, у них на першому плані перебуває вузькогалузевий економічний егоїзм.
Ще донедавна вибудована в минулому система прямих міжгалузевих відносин повністю знищена. В її основі діяв взаємовигідний механізм міжгалузевого контракту, який гарантував сільському господарству вигідну ціну та вмотивовані умови продажу виробленої продукції. Головне полягало в тому, що в системі заготівлі сільськогосподарської продукції домінували прямі зв’язки, що поступово почали набувати ознак центровивозу.
У 1990 році безпосередньо аграрними підприємствами на переробку продавалось зернових у 9,5 рази, олійних культур - у 3,7, цукрових буряків - у 8,5, худоби і птиці - у 8,9 і молока - у 7,9 рази більше, ніж у 2013 р. Натомість продаж через посередників (що іменують себе агробізнесом) збільшився (разів): зерно - 55, олійні культури - 55, цукрові буряки - 19, худоби і птиця - 374, молоко - 1,7. Зрозуміло, що таке проходження сировини аж ніяк не може відповідати важливості збереження її якості, а сприяє одному - заробітчанству на результатах сільськогосподарської праці та неконтрольовано невиправданому зростанню роздрібних цін на продовольство. До того ж, допускається дискримінація цін на продукцію, що реалізують господарства населення. Так, у 2013 році селянам за 1 л молока платили на 30 коп. менше, ніж аграрним підприємствам, за 1 тонну соняшнику майже на 1000 грн менше і т.д.
Україні справді потрібна нова продовольча політика. Якщо ми не відродимо зрівноважений і збалансований розвиток агропродовольчого сектору, Україна перетвориться в соняшниково-ріпаково-соєву державу, яка гарантуватиме розвиток світових ринків, але водночас і надалі згортатиме власне виробництво продовольства. Ресурси будуть дедалі обмежені, а країни з розвинутою економікою скористаються цією безкоштовною можливістю організації українського внутрішнього ринку продовольства за рахунок власного експорту.
І справа не в тому, чи є чи нема програми дій. Тут головне - дії держави та її законодавчих і виконавчих органів, спрямовані на вирішення в коротковизначені строки нагальних питань, пов’язаних із продовольчим забезпеченням населення в цій складній, можна сказати, нав’язаній війною ситуації, коли потрібні чималі кошти витрачати на збройні сили - їхнє технічне переоснащення та життєву підтримку українського воїнства, яке справді народжується.
У цій ситуації ставка на високі прибутки від експансії на світові ринки та повна зневага до занадто кволого внутрішнього ринку продовольства має розцінюватись як антинародна. Заробітчанство в цій ситуації має розглядатись як шкідництво.
У такому разі не має вирішального значення той факт, чи буде, насамперед, в установлені строки завершена інвентаризація земель. Тут визначальним є те, щоб кожний гектар землі був використаний на формування власного ринку продовольства. Це однаковою мірою стосується і особистих селянських, і фермерських господарств, аграрних підприємств і таких нових земельних латифундій, як холдинги.
Сучасний аграрний сектор не є однорідним. Зовсім не однозначна в ньому роль різних форм господарювання. Одне варто виокремити, що держава ще не може відмовитись від особистих селянських господарств, де зосереджені основне виробництво молока, картоплі, овочів, відгодівля тварин. Водночас ця форма господарювання з різною технологією виробництва досі перебуває поза увагою держави, коли її роль у продовольчому забезпеченні чимала.
У вирішальному поступі продовольчого забезпечення, який, без сумніву, зміцнить економіку країни, чимала роль належить також промисловим підприємствам, що виробляють ресурси для сільського господарства та переробляють його продукцію. Одержані ними прибутки мають стати економічною основою інвестування агропродовольчого сектору.
Генеральним напрямом у розв’язанні цих завдань має бути невідкладна і копітка робота уряду та регіональних адміністрацій з раціоналізації продуктового ланцюга. Власне, це є основою сучасної агропродовольчої політики країн Європейського Союзу. На цьому має базуватись і нова продовольча політика України.
Механізм сучасної продовольчої політики держави має формуватись за таким алгоритмом засадничих економічних умов: виробництво промислових ресурсів, виробництво с/г сировини, заготівля і переробка сировини, реалізація продовольства, купівельна спроможність населення.
Цей алгоритм потребує:
— максимізації прямих зв’язків, тобто позбавлення засилля різних посередників;
— скорочення розриву у просторі і в часі як для надходження ресурсів, так і сировини та готової продукції;
— наявності вимогливого зворотного зв’язку щодо якості, асортименту ціни як ресурсів, так і готової продукції;
— налаштування всіх складових алгоритму на досягнення високого синергічного результату, а не вузькогалузевих економічних інтересів;
— втручання держави у розвиток міжгалузевих відносин, формування цін на ресурси і кінцеву продукцію та забезпечення платоспроможного попиту населення.
Якщо вникнути в суть даного алгоритму, то стане зрозумілим, що побудована в такий спосіб продовольча політика не є чимось захмарним, вона не потребує додаткових інвестицій, а базується на організаційному об’єднанні всіх зацікавлених у певні інтегровані структури. До того ж, таке об’єднання цілком реальне і можливе, в першу чергу, на рівні регіонів під егідою районних та обласних державних адміністрацій, оскільки за їхнього відома зосереджені і працюють як аграрні, так і переробні підприємства. Потрібна лише політична воля, господарська рішучість і організаційна підтримка. На цій основі можна створити спеціалізовані продуктові вертикалі (по виробництву, наприклад, молочних чи м’ясних продуктів) в умовах певної території у формі кластерної організації. Державі залишиться одна функція - підтримка платоспроможного попиту населення.
Формування таких інтегрованих структур стане передумовою забезпечення на рівні регіонів необхідного ресурсного маневру, запобігання депресивному розвитку, вирівнювання економічних умов, підвищення зайнятості населення, і, що особливо важливо, стати на шлях інноваційного розвитку. Це набуває особливого значення в умовах обмеженості ресурсів і зростання попиту на соціальний добробут, у якому продовольче забезпечення стає визначальним. Вирішальна роль у цьому має належати державно-приватному партнерству, принципу корпоративної соціальної відповідальності аграрних та харчових підприємств.
У розробці сучасної продовольчої політики важливим є ще один аспект. Наше входження в європейський простір пов’язане не тільки з підпорядкуванням агропромислового виробництва вимогам і стандартам сучасності. Важливо, мабуть, не наздоганяти країни Європи, а йти з ними «в ногу». У "Спільній аграрній політиці Євросоюзу до 2020 р." визначено три пріоритети: продукти харчування, природні ресурси, сільські території. Ознайомлення з цим документом значною мірою допоможе сформувати в Україні реальну продовольчу політику. Досвід Європи засвідчує, що продовольча політика може бути результативною, якщо вона спрямована, передусім, на захист і розвиток внутрішнього ринку продовольства, базується на реальній інтеграції агропромислового виробництва як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях, дотриманні принципів державного аграрного протекціонізму.
Інтеграція України в європейський простір вимагає врахування в державній продовольчій політиці тих тенденцій, які нині визначають реальну перспективу аграрного розвитку. Головні з них такі: зміна структури споживання і підвищення якості продовольства, зростання попиту на органічне, дієтологічне та екологічно чисте продовольство, посилення роботи з виробництва попередньо перероблених і готових до споживання продуктів, укладання умов на експорт сировини, підвищення вимог щодо імпорту продовольства, розширення сфери державної підтримки виробництва продовольства, задоволення внутрішнього споживчого попиту на продовольство за прийнятними цінами.
Реалізація державної продовольчої політики це загальнонаціональна справа. Вона є складовою життєво важливої тріади: продовольча політика-продовольча безпека-національна безпека.
Ця тріада може забезпечити очікуваний позитивний результат, якщо буде регулюватися і підтримуватись державою на національному, регіональному та локальному рівнях.
Нова продовольча політика має передбачити такі прагматичні кроки:
1. Важливо з’ясувати, які види вітчизняної сільськогосподарської продукції, а звідси і продовольства, будуть вирішальними у продовольчому забезпеченні населення, а які можна (потрібно) імпортувати. При цьому слід керуватись принципом, за яким перевагу матиме вітчизняне продовольство, для виробництва якого в Україні (регіоні) є всі необхідні технічні, технологічні й організаційно-економічні умови, і що в разі імпорту буде перевищено поріг продовольчої незалежності.
2. Наступним кроком має бути розроблення національних і регіональних балансів продовольства на підставі прийнятих норм харчування (мінімальних та раціональних) як бази для планування розвитку агропродовольчого сектору на національному чи регіональному рівнях. У цьому аспекті вирішальним має бути визначення попиту на продовольство за такими складовими, як можлива купівля населенням, купівля підприємствами та організаціями, створення резерву і стабілізаційного фонду, вивезення (експорт). І лише на цій основі можна передбачати пропозицію, тобто виробництво продовольства з урахуванням запасів і резервів (якщо вони є) та міжрегіонального обміну. У такий спосіб визначається реальна наповненість ринку продовольства (його дефіцит чи профіцит) і за умови нестачі власних джерел слід передбачити можливість імпорту.
3. Визначення реальних обсягів і фінансових можливостей імпорту, виходячи з можливостей захисту і підтримки власного виробництва продовольства.
4. Здійснення заходів щодо зупинення спаду і поступового нарощування агропромислового виробництва у сфері дефіцитних видів продовольства.
5. Формування стратегії дій на тривалий період зі створення цивілізованого і доступного ринку продовольства в країні (регіоні). І тут особлива роль має належати регіонам. Саме в областях, районах, містах є в наявності повна інформація щодо рівня розвитку і конкурентоспроможності території чи галузі, інтеграційних процесів, виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, наявності і використання всіх можливих джерел одержання продовольства.
6. Координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов’язаних з організацією ринку продовольства, регулюванням цін і доходів товаровиробників, забезпеченням паритетних умов їх діяльності.
7. Щорічне визначення видів та обсягів (квот) сировини, яку зобов’язані постачати в харчову промисловість усі без винятку форми господарювання в аграрному секторі, а також готової продовольчої продукції, на яку поширюватиметься підтримка реалізаційних цін і доходів. Укладання міжгалузевих цінових угод, встановлення граничних рівнів цін на ресурси, сировину та продовольство. Регулювання і державна підтримка платоспроможного попиту населення.
8. Якщо Україна і надалі зволікатиме з розробкою національної продовольчої політики, то вже невдовзі країна може опинитися в ситуації, коли не вдасться вирішити визначальні завдання у таких сферах суспільного життя, а саме:
— оборонна: лише стабільний і гарантований достаток продовольства дає державі змогу не лише утримувати власну армію, а й виховувати почуття потреби захищати інтереси держави;
— організаційна: добре розвинутий внутрішній ринок продовольства стає мультиплікативною складовою сталого розвитку національної економіки;
— економічна: стабільність продовольчого забезпечення є свідченням нормального товарно-грошового обігу, рівноваги між попитом та пропозицією, наповненості державного бюджету;
— соціальна: нормальний продовольчий ринок забезпечує реальний матеріальний добробут, зникають прояви бідності та безробіття населення має можливості сповна задовольнити свої потреби у продовольстві припиняється процес розшарування суспільства на ситих та голодних;
— етно-демографічна: стабілізується демографічна ситуація, припиняються депопуляційні процеси, відроджується суть селянства, набирають стабільного розвитку сільські території.
У сучасному глобалізованому світі, де кожна країна намагається достойно зайняти свою нішу, продовольча політика стає надійним інструментом державності, тому що лише країна, в якій життєвий рівень населення і його продовольче забезпечення є достатнім, може почуватися рівною у світовій спільноті, її імідж привертатиме увагу і з нею рахуватимуться як з економічно потужною часткою світової економіки, а не як з периферійною країною.
А якщо ми хочемо українську державну продовольчу політику називати новою, то треба, щоб держава створила таке соціально-економічне середовище, в якому будь-які прошарки населення, незалежно від місця проживання, мали б однакову можливість придбавати те продовольство, яке його задовольнить за якістю та асортиментом і за цінами, що складаються на ринку продуктів харчування.
МИКОЛА ХОРУНЖИЙ, професор
