КНИГА 2. ЄВРОПА. ЗЕМЛЯ. ЇЖА

Є теми, близькі кожному українцю. У всі часи це діти, земля, майбутнє. У сучасних – ще й війна. Якщо взяти безпосередньо аграрну спільноту, то додаються продовольство, євроінтеграція, вплив України на рівновагу глобального ринку харчів.
Ясна річ, що з людиною, яка формує світогляд майбутніх авторитетів галузі, говорити виключно про університетське життя, це не метод «АГРОПЕРСПЕКТИВИ».
Ректор НУБіП України Вадим Ткачук поділився думками про діамант – українську землю, про особливості фермерства в ЄС, про безпеку внутрішнього ринку та рівноваги на глобальному. В продовольчому сенсі.

Вадиме Анатолійовичу, продовжуємо розмову про аграрний бізнес та роль і місце України на глобальній шахівниці. Ви говорите, ми повинні бути уважними, обережними і намагатись знайти шляхи ефективного використання всіх ресурсів, які має країна. Розшифруйте.

Розумієте, сільське господарство відіграє ключову роль в продовольчій безпеці всього світу. Але потрібен баланс та рівновага. Так, Україна за рахунок експорту продовольства забезпечує багато регіонів, особливо в Африці, в Азії тими необхідними ресурсами, які необхідні для життя людей.

На планеті понад вісім мільярдів населення. Біля мільярду щодня має проблеми з достатнім забезпеченням їжі. На жаль. Ця проблема, рано чи пізно, буде №1 на порядку денному світового співтовариства. Але як ці процеси регулювати, як забезпечити відповідний доступ до ресурсів, особливо до продовольства, для всіх без виключення регіонів, всіх, хто цього потребує?

Україна могла б стати хорошим майданчиком, що може забезпечити виконання цих амбітних цілей при мобілізації та ефективному використанні наявних та потенційних ресурсів.

Питання: чи треба нарощувати обсяги виробництва, чи не потрібно? Ось тут потрібно думати. Окремі фахівці говорять, що потенціал вирощування зернових в Україні понад 100 млн тонн. А я хочу запитати: чи потрібно? Адже це виснажує ресурс – землю - і веде до збільшення розорюваності. Якщо порівняти з іншими країнами, то рівень розорюваності в Україні досить високий. Зокрема, в Одеській області перевищує 80%. Треба спочатку добре подумати, а вже потім нарощувати, чи тримати стабільним виробництво. Та сама Європа декларує курс на збереження природних ресурсів.

У свою чергу Україна тримає курс на євроінтеграцію. Однак підводних каменів багато…

Що стосується євроінтеграції. Ми знаємо перелік основних пунктів, які потрібно виконати, аби стати повноцінними учасниками європейської зони. Є дорожня карта, є відповідні завдання, які час від часу проходять відповідний процес моніторингу. Україна крок за кроком виконує «домашні завдання», аби адаптувати наше середовище у всіх сферах, аби стати повноцінними представниками європейської родини.

Дуже багато викликів, тому що в Європі діє багато обмежень, нормативів, яких Україні досягти непросто. Це і питання фітосанітарії, технологій виробництва, екологічної безпеки, використання різного роду хімікатів, пестицидів, мінеральних добрив. Це і викиди СО2, перелік можна продовжувати.

Починаючи від того, яка воля особистого селянського господарства та людей, які мають присадибну ділянку. Адже саме там Україна вирощує величезні обсяги продукції, ягідні культури, наприклад.

Або молоко. Багато індивідуальних господарств тримають корів, але це молоко не відповідає тим вимогам та стандартам, що існують в Європі. Звідси питання: чи будуть готові наші люди адаптуватися до європейських стандартів?

Гармонізація українського та європейського не тільки законодавства, а укладу життя вимагає витрат, капіталовкладень. Це не так просто. Тому я бачу багато викликів, хоча водночас констатую, що робота відбувається. Можливо, не так швидко, зважаючи на виклики війни та обставин, що з цим пов'язані. Якщо українці свідомі свого вибору, ми повинні цей шлях пройти.

Як кажуть, я обома руками за. Але, дивіться, буду на конкретних прикладах.
Свого часу, саме в межах гармонізації з європейським законодавством молокозаводи відмовилися приймати молоко низької якості від населення, посилаючись на високу забрудненість бактеріями. І партію молока зібрати – ще той клопіт.
Словом, за понад 30 років незалежності ми маємо сумні реалії: залишилося 1,2 млн голів корів. Хоча тут свою роль зіграло і питання розорюваності земель. Корів вже немає де пасти. Але не суть. Суть у тому, що фермери не до кінця розуміють, що буде на виході. Так, погоджуюся, викликів багато. Однак кожна з країн ЄС має особливості ведення сільського господарства, нюанси, переваги, які нам демонструють.
Україна унікальна тим, що у нас представлені всі види господарств. Холдинги, фермери, індивідуальні господарства.
Питання: у Вас не виникає відчуття, що Україна в благородному пориві щось зробити хороше, спочатку ліквідовує те, що існує, не подумавши, не створивши ефективну нову систему, модель, рішення на заміну? Наприклад, ми ніяк не оберемо модель ведення сільського господарства.

Європейська модель базується на приватному, сімейному, фермерському господарстві. У них немає великих або середньомасштабних підприємств.

Як одна з ідей реформування сільського господарства і розпаювання земель в Україні була ідея кооперації. Однак вона не прижилася. Пам'ятаєте, на початку земельної реформи ця ідея активно обговорювалася. Що ми намагалися зробити? Ми хотіли створити ефективного власника. Думка, яка просувалася: людина, отримуючи землю, буде на ній працювати, ефективно її використовувати, заробляти, розвиватися. Ми зробили перший крок, але не забезпечили це фінансами. Не надали механізми, інструменти. Не створили умови, аби бажаючий працювати на землі став ефективним власником.

Крім дати землю, треба було подумати, як дати пільгові кредити, як допомогти з обладнанням, як навчити, як показати переваги, що ти сам будеш формувати прибуток, самостійно впливати на результат своєї діяльності. Це шлях Польщі.

Дивіться: в Польщі декілька мільйонів пайовиків, всі вони або працюють, або є такі, що продали, є такі, що об'єдналися.

Таким інструментом для України могла бути кооперація. Бо якщо немає ресурсу, то, об'єднавшись, можна спільно обробляти землю. Для цього треба переконати людей у перевагах такого способу організації роботи. Проте більшість українців вбачали в кооперації прототип радянського колгоспу, що це вже пережитки, що це застаріло.

Дивимося на Європу. Що бачимо? В Європі існують кооперативи, які вертикально і горизонтально інтегровані. Це вже національні корпорації, які представляють інтереси в інших країнах.

Один із прикладів – компанія Євраліс або Lidea, які працюють у нас на ринку. Власниками компанії є фермери Франції. Кооперація там століттями розвивалася. Іншими словами, сформувалася культура, традиції кооперації. Чи візьмемо Баварію, наприклад, німецька модель кооперації і так далі. Молочні кооперативи, зернозаготівельні, кооперативи по збуту продукції. Вони можуть бути вигідні та цікаві фермерам за умови правильної комунікації та фінансової підтримки.

Інколи мені здається, що українці інші на ментальному рівні. Ті самі французи, ті самі німці. На власні очі бачила, як працюють, використовують трактори, яким 40 років. І це дивує, бо ресурс дешевий фінансовий, але фермер продовжує експлуатувати ту техніку, що є. Вони на кожен цент зважають. Всім керує економіка та раціональний підхід.
Що в Україні. У нас фермери наслідують поведінку холдингів. Якщо холдинги закуповують найновіше, то фермер кістками ляже і теж хоче купити останню модель, прямо на виставці.

Однак не кожен може собі це дозволити. Я прихильник того - ще раз підкреслюю - всім управляє економічна доцільність. Треба дуже гарно рахувати, особливо вміти рахувати гроші.

Ви правильно сказали, іноземні фермери працюють за схемою: сам по собі і технолог, і менеджер, і економіст, і продавець.

Про ментальність українців. Університет, був залучений до одного із проєктів канадського уряду. Ідея – поширення та популяризація кооперативного руху. На базі Дніпропетровської області були створені декілька кооперативів. Проводили дослідження, опитували фермерів, показували та пропагували переваги об'єднання для комфортної роботи, використання кращих технологій.

Знаєте, що було цікавим моментом при опитуванні фермерів? Недовіра. Люди не довіряли один одному в процесі створення кооперативу. Вважали, що це може бути підставою, що хтось когось обмане. Або я гроші дав, а хтось краде.

Недовіра до будь-чого з'явилася тому, що з 1990-го ми з вами прожили/пережили багато етапів: трасти, шахраї, інші різні методи, коли у людей виманювали гроші. Люди перестали довіряти. Над цим треба працювати.

Я переконаний, що за всіх умов кооперація має право на життя. Особливо там, де мова про дрібнотоварне виробництво, окремі напрямки, які можуть бути цікаві фермерам. Потрібні механізми підтримки і потужна комунікація з виробниками.

Потрібна чітка державна політика. Вона була.

Ми декларували в аграрній політиці розвиток кооперації. Дуже чітко, з усіх трибун та з усіх майданчиків звучала ця ідея, розповсюджувалася на різні рівні, але десь, видно, не допрацювали в цій сфері.

Як на мене, то підприємець, який зайшов у сільське господарство, трохи авантюрист по натурі та прагне «зняти вершки».
Були роки, коли ціна вистрелювала і на кукурудзі можна було піднятися та стати мільйонером за сезон. Щоденно, з дня у день, працювати не так привабливо.

Сьогодні такого вже немає. Я пам'ятаю перший спалах або поштовх та розвиток активності в секторі, коли почали брати в оренду землю, цікавитися паями. Це десь 2003-2004 роки. Колишні колгоспи нікого не цікавили: ніхто не хотів вкладати кошти. Після того, як почав розвиватися експортний напрямок, бізнес відчув, що в сільському господарстві теж можна заробляти гроші. Прийшов приватний капітал, інвестиції.

Я вам скажу так: хто хоче дуже швидко зірвати куш - це не про аграрний сектор. Нині потрібно дуже бути відповідальним підприємцем для того, аби працювати в АПК.

Зверну увагу на такий момент. За період незалежної України в окремих регіонах втратили, за даними Держгеокадастру, біля 20% гумусу - діаманту, що виділяє Україну серед інших країн, адже ми маємо найбільші запаси чорнозему. Ми повинні думати про наслідки інтенсивного використання грунтів, внесення пестицидів, гербіцидів і що з цим пов'язано. Зважати на зміни клімату.

Це взагалі надзвичайно актуальне питання.

Раніше Україну ми ділили на три зони: Степ, Лісостеп, Полісся. Наразі на практиці немає чіткого зонування, тому що, по-перше, технології, по-друге, різноманітність сортів та їх адаптованість до наших кліматичних умов дозволяє вирощувати будь-яку культуру в різних кліматичних умовах.

Наприклад, я виріс на Поліссі, у нас кукурудзу на зерно ніхто ніколи раніше не вирощував. Наразі на Поліссі фіксуємо найкращу врожайність, тому що є достатньо вологи, плюс тепло. Але важливі постійний контроль та моніторинг змін клімату.

На жаль, багато ризиків виникає саме через зміни погодних умов: бувають такі періоди вегетації різних культур, коли у той самий відповідальний період, коли закладається результат, відсутня достатня кількість вологи, або є надлишок надвисоких температур, або інші кліматичні впливи, які в сучасному аграрному світі регулюються.

Потрібна, як на мене, чітка, зрозуміла політика в галузі меліорації та зрошення.

Погоджуюся: світ зумів організувати, що там, де потрібна волога - є волога. Але рано чи пізно все впирається в гроші, бо зрошення – це дороге задоволення. Колосальні інвестиції.
У принципі, програми можуть запуститися, але ми залежні від міжнародних партнерів. Свого часу Китай обіцяв нам 1,5 млрд USD, Міжнародна фінансова корпорація…

Так, IFC має відповідну програму, я був присутній на презентації програм Міжнародної фінансової корпорації.

Якщо правильно розумію, то мало хто дає гроші. Наприклад, програма від USAID передбачала насамперед поставки обладнання.
Тут згадалася Ваша теза, що українські аграрії скептичні до невідомого, консервативні, недовірливі. Як це переламати?
Вся надія на студентів?

Аграрії - відповідальні господарі. Вже сформувався певний клас потужних, міцних господарів на землі. Мова не обов’язково про великомасштабні холдинги, які можуть залучати зовнішні ресурси з різних фондових майданчиків, чи інвестування та додаткові фінансові ресурси. Є середняки, які серйозно та відповідально ведуть господарювання. Хоча і сприймають нове з острахом, однак швидко вчаться.

Більшість з них - я знаю - активно працюють з технологічними компаніями, вивчаючи всі новинки, які існують в точному землеробстві.



Буквально нещодавно разом з двома роботодавцями відвідував наші навчально-дослідні господарства, оглянули посіви. Поспілкуватися з нашими директорами, обмінялися думками. Я з боку стояв, більше слухав діалог професіоналів. Було цікаво, як вони діляться досвідом. Цікава непересічна розмова.

Перший керівник: сіяли без оранки, тобто використовували подрібнені рештки аби зберегти вологу, тому що минула осінь була суха, ризиковано сіяти в сухий ґрунт і не отримати сходів. На допомогу приходять правильні технології: no-till, strip-till, mini-till. Отож, посіяли, використали сівалку, яка дозволяє сіяти за таких умовах. Другий керівник каже: я відмовився від mini-till і повернувся до оранки. І почалася дискусія.

До чого я веду. Потрібно дивитися та вивчати новинки, але і не забувати про класику та досвід. Є ті, хто ризикує, відповідно завжди є певна хвилястість у здобутках фермерів: вони залежні від погодних умов, від кон’юнктури цін на ринках – зовнішніх та внутрішньому.

На загал бізнес готовий інвестувати, експериментувати. Для мене люди, хто займається аграрним бізнесом, - помірковані серйозні особи. Багато хто застосовує ізраїльські технології підземного поливу.

Є такі, що комбінують використання добрив, щоб не допустити їх вивітрювання, і вносять їх під корінь.

Все більше господарств використовують елементи точного землеробства. До речі, найновіше обладнання використовують не тільки високотехнологічні компанії. Відповідальний господар має набір інструментів для роботи на полі.

Хто для Вас фермер? Насамперед, скільки у нього має бути землі? Розумію, ми не Європа, середній розмір господарства у нас точно не 10-11 гектарів. На початку незалежності України, коли в обіг вводилася дефініція «фермер», мова йшла про 50 гектарів землі.

Так, справді на початку створення фермерського руху в Україні саме так і було. Потім було селянське фермерське господарство. Зараз нормативна дефініція визначається як фермерське господарство. Для мене особисто фермер – це прототип фермера західного. Це, в першу чергу, сімейне господарство. Незалежно від того, яка площа в обробітку. Є фермер, який має 150 гектарів, хтось 200. Тут важливий момент – спеціалізація господарства. Чи займається він ягідництвом, городництвом, садівництвом, чи займається фермер молочним або м'ясним скотарством, чи взагалі мова про змішаний тип виробництва. Для мене це сімейний, родинний бізнес.

Ви прихильник більше європейського розуміння фермера?

Так. Хоча в Україні працюють фермери, котрі обробляють 15-20 тисяч гектарів. Вони вже збільшили інвестиції до такого рівня розширення.

Як думаєте, сільське господарство буде каменем-спотикання при переговорах з ЄС?

Мабуть, тут найбільше буде викликів та домашніх завдань. Не можна просто змінивши закон, сказати: адаптувалися.

Європа проти холдингів. Це одна із великих перешкод для України. Може бути так, що ЄС погодиться на членство України, але скаже, що підтримує виключно тих, у кого до 10 гектарів?
Плюс запропонує перехідний період на 10-12 років. Вітчизняний сектор, повторюся, дуже багатоукладний.

Я з вами згоден, тут непросте питання, відповідно непросте буде й рішення. Згадайте, як ми розпочинали земельну реформу. Нині реальних власників паїв, які будуть зацікавлені в їх використанні, практично вже немає. Це або люди похилого віку, або передали паї нащадкам, багато з них не живуть у сільській місцевості.

Холдинги, як і оренда землі, ще довго залишатимуться ознакою вітчизняного агро.

Але нині маємо ринок землі, коли можна купити-продати. Для юридичних осіб навіть відкрили.

Не можна сказати, щоб ринок сильно пожвавився. Ціна, яка є, - близько двох тисяч доларів за гектар, в деяких регіонах менша, в деяких більша, однак ця ціна не повною мірою відображає вартість нашої землі, з іншої є реальним індикатором економічного розвитку АПК держави. Тому як буде далі ситуація розвиватися, буде залежати в тому числі від аграрної політики, як Україна буде просувати власні інтереси. Подекуди я боюсь прогнозувати.

Мені здається, що великомасштабне виробництво буде ще тривалий час домінувати. В цьому сегменті наростає конкуренція. Найгірше, що тут можливе - на ринок землі прийде іноземний капітал. Повірте, грошових ресурсів за кордоном достатньо. Є острах, щоб ми не перетворилися просто на територію, яка буде у власності інших людей, а ми будемо тільки найманими працівниками.

Важливо, щоб земля належала українцям, щоб ми на ній господарювали, забезпечили продовольчу безпеку внутрішнього ринку та працювали на продовольчу безпеку всього світу.

Ми можемо з Європою домовлятися, але реагуємо, коли є «пожежа»: ой, поляки перекрили кордон, ой, румуни. Системна робота відсутня.

З точки зору потенціалу конкурувати з Україною можуть прикордонні країни: Польща, Румунія, Болгарія.

Кожна країна має свою політику протекціонізму. Україна теж повинна її мати. Можливо, десь трохи запізнюємося, коли треба чітко та системно відстоювати інтереси держави. Чому поляк перекриває кордон? Він хоче захистити свого фермера. Хоча нерідко політика теж присутня.

Але, в першу чергу, це має бути продумана та правильно побудована політика протекціонізму.

Україна повинна будувати відносини з нашими сусідами, з партнерами так, аби не нашкодити собі.

Наведу кілька прикладів.

Картопля з Єгипту. Часник з Китаю. Туші буйволів і яловичина з Бразилії. Хіба в Бразилії дешевше виростити худобу і привезти сюди, за 10 тисяч кілометрів? Для цього повинні бути відповідні рішення і грамотна організація аграрної справи. Має бути продумана аграрна політика, яка захищатиме вітчизняного виробника насамперед.

Не хочу критикувати владу, однак в пріоритеті зовнішні ринки, а не внутрішній. Візьмемо овочі: постійні цінові гойдалки, перекриваємося завжди імпортом.

Знаєте, минулого року я був в Іспанії. НУБіП співпрацює з багатьма університетами. З-поміж багатьох програм долучені до двох міжнародних альянсів і мали змогу відвідати кожен з університетів альянсу, обмінятися досвідом, обговорити можливості співпраці. Є вже навіть нові проекти. Однак я про інше.



Університет Альмерії. Це на півдні Іспанії, в Андалусії. Практично ця частина іспанського побережжя, від Валенсії аж до Севільї - це теплиці. Невеличкі, по 100-200-300, може 400 квадратних метрів. Типові, схожі одна на іншу. Працюють тільки взимку, виробляючи найбільше продукції, яка потрібна, коли немає сезонних овочів. Практично через кожних 50 кілометрів - кооператив. Пакування, маркування продукції. Задача фермера - виростити в межах угоди з кооперативом. Кооператив займається реалізацією, доставляючи продукцію в різні куточки світу.

Фермери вирощують все в теплицях. І помідори, і огірки, і кавуни, і папайю навіть бачив. Це, знаєте, така повчальна історія для нас, українців.

Тисячі фермерів. Всі працюють. Всі активні.

Ми повинні над цим працювати. І ми над цим працюємо. Як заклад вищої освіти, як університет. Наша ініціатива про аграрних аташе – тільки перший крок. На майбутнє потрібно думати, як давати більше знань студентам, щоб кожен випускник міг представляти інтереси України, бачити потенційно цікаві ринки для України. Але насамперед - забезпечувати своїх людей продовольством.

Кожен читає те, що читає. Хтось наукові праці, хтось біографії відомих людей, хтось технологічні карти.

Залишилося прочитати частину третю – про життя одного з найбільших університетів країни, який мріє стати достойним конкурентом Оксфорду та Стенфорду.